Давним давно в одному королівстві у царя було два сини. Прийшов час кожному із них одружуватись. Багато прекрасних дівчат було при дворі царевичів, так, що вибрати було з кого.
Молодший син завів собі багато подруг, зустрічався із багатьма дівчатами, адже кожну сприймав як важливу у своєму житті. На, що старший дивився із осудом ... І постійно його докоряв: "От ти майже кожного тижня маєш іншу дівчину, ти тратиш свої почуття, ти ніколи не знайдеш тої єдиної. От я не збираюсь взагалі прикладати якигось зусиль ... і зустрічатись із ким попало, я буду чекати свою одну єдину, якщо доля то вона сама мене знайде і сама проявить ініціативу."
На, що молодший лише відповів: "Ти усе не так розумієш, як же можна зрозуміти, що ця дівчина та єдина якщо не спробувати бути із нею, як ти вибереш найкращий діамант якщо не тримав у руках ніякого, ти візьмеш перший який попадеться бо і так не знаєш різниці. От я кожну красуню сприймаюяк подарунок долі, і як прийде час я зумію зрозуміти хто та одна єдина".
Так, минули роки, молодший царевич переживши багато пригод, розчарувань і набувши чималого досвіду у стосунках із протилежною статтю нарешті обрав для себе дружину, і у королівстві відбулось шикарне весілля.
А старший царевич усе чекав і чекав. Тими словами він насправді виправдовував власне боягузтво взяти на себе відповідальність, а перекладав її на якусь уявну ту єдину яка сама його вибере. Спочатку поки був молодий то сам ще вірив у власну брехню а коли постарів то вирішив, що йому і самому добре. Отак залишився один.
Як часто ми ... за мудрими словами приховуємо власні страхи і боягузство ...?
Коментарі