Ти прийшла у час темряви, і як останній промінчик сонця,
освітила мій світ. Ти поклала початок чудес ще нічого не зробивши і може навіть
не здогадуєшся, що уже все почалось...
Я довго стримувався, занадто довго забороняв собі пускати
когось трохи ближче до серця ніж на дозволену інстинктом самооборони дистанцію. І ти знаєш я втомився, я втомився
бути байдужим розбивачем сердець, я втомився завершувати стосунки одразу як
вона … стає трохи ближчою, я втомився боятись. Ти знаєш, нарешті я готовий,
готовий кинутись у вир того, що буде і не боятись за наслідки, не боятись, що
зайду занадто далеко у бажанні бути ближче, у бажанні зцілити своє і твоє
серце, у бажанні зняти усі перепони і зануритись у досі незнану мені глибину.
Так, ти знаєш глибина л’якає,
л’якає кожного разу
коли думаю про неї чи коли частинкою себе опускаюсь туди, щоб подивитись на
тебе, бо ти не на поверхні як усі … ти далеко, так далеко, що лише у снах я знаходжу
дорогу до тебе …
P.S. Стільки раз думав, що знаю щось про кохання … Але щойно зрозумів, що не маю в цьому жодного поняття і навряд чи матиму … Можливо проживу з людиною усе життя і лише потім зрозумію, що ж це блін було …
© Василь Яворський ( Подумки, тихо … про щось головне …)
Коментарі