В той час, машина містера Блекдорфа мчала у напрямку ДрімХіллу.
У Салоні грала пісня Cold Play – Paradise, і навкруги було так райсько і
невимушено, що чолов’яга аж пищав від задоволення. Адже все, що він так любить
тут біля нього: дорога, прекрасні пейзажі, машина і музика. У містечку у нього
жила дочка, яку він беззастережно любив і вона любила його теж.
Джессі була дуже милою і доброю. Завжди знала, що і коли сказати.
Могла знайти спільну мову навіть з чортом. Вона вчилась у консерваторії і
вважалась однією із найкращих молодих піаністок віртуозів.
Саме тому містер Блекдорф так усміхався – він дуже гордився своєю єдиною
донечкою.
Сонце саме потроху схилялось до
заходу, і з останніх сил кидало промінчики на все навколо. Навкруги у повітря
здіймався вишневий цвіт … Було так нереально красиво, що хотілося тут
залишитись …
Легенький теплий вітерець здіймав у
небо пахучі пелюстки, які навіть не встигли впасти на землю. Десь за обрієм уже
готувалось до сну небесне світило, а машина містера Блекдорфа вривалась у
«замкнутий» простір цього загадкового містечка.
Чолов’яга не одразу зрозумів, що тут якась чортівня коїться … але хтось
виправив цю ситуацію за нього. Неземної сили блиск сліпучого світла вразив його
машину у момент коли вона перетнула межу містечка. Далі нічого, лише світло …
Коли Блекдорф відкрив очі, то одразу очманів: навколо його машини із
здивованими обличчями стояли якісь психи і тицяли пальцем. Чому психи ? Та
тому, що було одягнуті як люди кінця 19 століття і поводились відповідно.
Він вийшов з машини, оглянувся і зрозумів одне: або він в цю мить схибнувся
або він у ДрімХілл кн. 19 поч 20 ст.
Далі буде …
Коментарі