Вона була прекрасна.
Наче ангел пливла по цьому світі і залишала після себе обламані крила.
Її ідеальні білі
локони, чарівна усмішка і бездоганний стан змушували хлопців божеволіти. Вона
це добре знала і вміло користувалась своєю перевагою. Одного дня і я став її
вічним заручником.
Досить їй було мені
мило всміхнутись як я забував усі слова і впадав у транс споглядаючи «священну
ікону».
І так було кожного
разу. Поки поспішав до неї на побачення мільйон разів прокручував в голові
сценарій розмови. Але як тільки ловив її погляд усе забував як завжди. Не скажу,
що вона мене кохала, швидше це було якісне проведення часу але ми обоє брали з
цього щось корисне. Вона: кафе. бари, дискотеки, подарунки а я милу усмішку,
поцілунки і самообман типу, що вона мене любить.
Кожен вміло себе продавав,
ми були ідеальними менеджерами стосунків. Ринкові відносини у романтичному житі
не рідкість. Бідні красуні мріють про багатих хлопців ( Якщо ще й гарний то
взагалі празник для всієї сім’ї ). А такі хлопці знають прейскурант відносин,
тому без проблем знаходять собі пару яка ідеально маскуватиме всі гидкі сторони
їх особистості.
Так було і у нас. Я жив
обманюючи себе, вона, використовуючи мене.
Того вечора я чекав її
в центрі. Сніг несамовито курив навколо а я сидів на лавці і думав про свою
фею. Та її все не було … година, дві, я втратив відлік часу … сидів непорушно і
потрохи починав усвідомлювати власну нікчемність. Тієї нікчемності було
настільки багато, що я не міг зупинитись. Все глибше і глибше я рився у власному
серці і все жорстокіша картина спливала у моїх очах. Я купляю кохання, який же
я нездара і яка ж вона жорстока, що дозволяє мені це робити.
« Та я один такий дурак
не землі нема на світі когось настільки жалюгідного як я» - ось такі думки
кипіли у моїй голові. Коли я прокинувся із цієї хворої агонії, все навкруги
було заметене снігом, і я теж.
Я був як снігова скульптура
гарно поставлена на лавку. Тіло розривав страшний холод але це ще було півбіди,
зранене серце боліло набагато сильніше.
Старе місто давно лягло
спати, заховавши у темноті свої страхи і пороки. Сніг кружляв повільним танцем
над старими ліхтарями і здавалось що такий спокій не зможе порушити ніщо.
Та раптом я почув, що
поруч зі мною хтось плаче. Повернувшись я помітив дівчину, що так само як і я
припавши снігом сиділа на лавці.
Злегка посміхнувшись я
сказав собі – « Я не один такий на світі – нас двоє».
Коментарі