Пітьма як наслідок ч.5

Коли пітьма уже накрила схили гори,а вітер став таким пронизливим що здавалось: спасіння уже немає,експедиція досягла Місячного перевалу.Усі вже чули легенду..тож кожен підходив до величезної печери із певним острахом,адже не кожного дня стаєш причетним до того що існувало  ще з прадавніх часів і залишилось досі.Як не дивно, але "Храм Світла", як ще називали Печеру, був саме таким як описувала його легенда, це додавало ще хвилювання і перестороги. Та все ж таки усі вже були всередині, – хто  готувався до сну,хто – квапливо споживав вечерю...шум стихії був ніби нагадуванням: все треба робити вчасно!!!..Адже, якщо б хтось не встиг до цього часу дійти до печери, завірюха не пожаліла б  бідолаху...
  
Усередині панувала приємна атмосфера,усі грілись навколо багаття, попиваючи хто що: Містер Гарольд, наприклад, наполегливо переконував усіх, що кращого способу зігрітись, аніж склянка гарячого портвейну – немає, ..а от керівник експедиції – Гаррі, ні з ким не сперечався – фляшка добірного рому була якраз для таких моментів...Ніхто не знав того, що за останні 10 років тільки гори і ром робили його щасливим.  
Ром підходив будь-який, а от гора – тільки  Вірчібула..тільки вона, адже десять років тому тут зникла його кохана Хелена...Три пошукові експедиції не знайшли її тіла...

Гаррі вирішив, що як би там не було, а душа Хелени навіки залишилась у горах Вірчібули, тож знайшов собі таку роботу, щоб увесь час проводити там, де і вона...Можливо, це ефект самонавіювання, але він і справді відчував її, а ром дозволяв відганяти думки про те, що її вже давно нема...

Вогнище вже потрохи згасало, а більшість підкорювачів стихії або спали або солодко дрімали...Легеньке потріскування вогнища і шум вітру із снігом ззовні створювали ефект колискової – втриматись і не заснути було неможливо.

Лише одна людина, яка не спала – нервові кроки туди- сюди вздовж стін видавали слабку або недавно зрушену нервову систему, а постійне бурмотіння собі під ніс– явні проблеми із психікою...Неспокійний погляд блукав туди-сюди по напів- темній печері...і раптом –зупинився : древній алтар, що стояв у центрі печери, було видно краще, ніж все інше у храмі. При тому, що ніхто  і ніщо його не освічувало...Темна постать все ближче і ближче підходила до алтара...печера змінилась..щось змінилось..алтар ніби ожив..звуки хто-зна -які почали долинати із усіх закутків, а центральна частина  ледь затремтіла, але вібрації відчувались навіть у найдальших кутках...Народ почав прокидатись...і уявіть собі, що бачив кожен із них: навколо  темрява, дуже дивні звуки, наче чиїсь голоси лунають зі всіх сторін,у центрі – чорна постать, навколо якої усе чимраз  більше  починає світитись...Світло поступово ставало яскравішим, і в один момент залило всю храмову печеру...Це було, наче сон : яскраве- яскраве біле сяйво...навколо алтаря спочатку оповило ту чорну постать, що стояла...а потім – і всіх і все...Печера затряслась, загриміла, і в один момент усе зникло...Коли все стало, як було  раніше, зникла постать що була поруч із алтарем ...  
   Та часу на усвідомленя того, що сталось не було.Починало уже світати і Гаррі скомандував „Збираймося у дорогу!”
- Гаррі! А той, що зник – хто він такий? Звідки він узявся – ми раніше його ніколи не бачили!
-Я й сам не знаю – хто він такий...В останній день попросився в експедицію, сказав, що сни кличуть його на вершину Вірчібули.
 Навіть імені не назвав .Молодий хлопчина...шкода його.
Та часу на це немає!!! Треба йти!

 Вірчібула в той день була  на диво красивою: вся покрита білосніжним снігом так і просила: „Залишіться тут, адже я така прекрасна і загадкова!” Вітру вже протягом двох годин  майже не було, що здавалося незвичним на ту пору.
 Експедиція швидко рухалась, і кожен із сміливців за годину- дві прагув стояти на вершині і почувати себе героєм.
-Гаррі ,нам вдадося!Ми вже близько! Тільки уяви собі, який краєвид відкривається з вершини!  
-Не квапся, Джейсоне, ще мінімум дві години підйому,і це в кращому випадку.  
 
-Народ, зупиніться,стійте, жодного кроку далі!Ми всі загинемо! Повертайтесь мерщій назад!
- Гаррі, ти чув!?? Хто це такий??
Всі озирнулись, нижче від них стояв той самий хлопчина, який вчора стояв біля алтаря і несподівано зник.
- Ти що – псих!??Що ти верзеш? І звідки ти взявся??
- Неважливо, я знаю, що ми всі загинемо, якщо не повернемось назад!!
-Та ти з глузду з’їхав!!!Ми тобі не віримо!!!Але підійди сюди, ти, напевно ,промерз тому і верзеш всілякі дурниці... У нас є гарячий чай – зігрієшся?
- Як тебе звати, малий?
- Ернест мене звати! Але це вже немає жодного значення!

Наскільки останні дві години Вірчібула була спокійна,настільки кардинально, за декілька секунд усе змінилось.Здійнявся страшний снігопад і ще сильніший вітер.Здавалось, що природа знавісніла:  сніг сипався так, наче хотів випасти на сто років наперед.
 Альпіністи що ще декілька хвилин тому сміялись із хлоця, тепер уже зовсім не сміялись....тут було не до сміху, заховатись– ніде, а вертатись назад –надто не -безпечно.
- Ернест, що нам робити? Ти знав, що так буде. Може, знаєш, що нам тепер робити?
- Потрібно спускатись до Місячного перевалу і сховатись там у печері!
- Гаразд, хлопці... Виходу у нас і так немає – послухаємось Ернеста.
 Спуск був дуже небезпечним, тож експедиція дуже обережно почала свій шлях до Місячного перевалу...
 Та раптом усі почули звук, ненече шум морських хвиль...
- Гаррі! На нас котиться лавина, Гаррі!

59 секунд, і гора знову стерла ще одну історію про відважних хлопців.
                                                *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Ернест, я не можу зрозуміти, де я...Та одне розумію: тебе тут немає..немає!!!Мене тримають тут, не відпускають.Бо, кажуть, що я єдина така і що мене треба досліджувати. А не вірю, та мені кажуть, що я у 2050 році,хоча це все пояснює,пояснює той світ, де я!Тут все по-іншому: сама атмосфера...інша.Соллікс змінився,я багато чого не встигла роздивитись але... будинки інші, гарніші...річка наша люба, річка тепер дуже велика, по ній плавають яхти!!..А зелень...місто все потопає у зелені...таких гарних і різних дерев  я ще ніколи не бачила..пам’ятаєш у парку я казала тобі, що бачу інший парк, набагато гарніший і у центрі – величезний гарний фонтан із витонченими скульптурами. Так ось  він тут..я, дійсно, тоді бачила...  
Люди..люди тут теж інші...дехто нормальний..дехто сновигає вулицями, наче під наркозом...Інші іще якось дивно поводяться, одним словом, не подобається мені це все...  
У службі безпеки ... де мене тримають, розповіли, що у 2025 році усім громадянам вживили імплантанти, за допомогою яких комп’ютер стежив за людиною...і зчитував з організму усі  її показники. Ще мені сказали, що я загинула,бо у мене однієї організм не сприйняв цього механізму...А ти, коханий, загинув невдовзі, не знаю, від чого...  
 Знаєш, коханий, я вірю в те, що ти чуєш мене...не знаю як можеш чути, але так само – я не знаю, як сюди потрапила!..А я божеволію...мене тут тримають, як психічно хвору...але дуже цікаву психічно хвору, подібних до яких немає  у їхньому світі!!!...А я не божеволію лише заради тебе...лише через тебе, бо знаєш, з дитинства вчили мене мріяти і вірити у мрії..Тато завжди казав, що мрії збувається і справді, я мріяла про когось такого, як ти...Просила у Бога і ось це сталось, ти – мій і мрія стала реальністю...Нехай усі  змушують тебе  повірити  в те,  що мрії не збуваються, а ти плюй їм в очі...і рухайся далі...Нехай ніщо тебе не зупинить, нехай кожна перешкода буде іще сильнішим поштовхом для руху вперед, і тоді ти побачиш, наскільки вона реальна, наскільки близко твоя мрія. Ти відчуєш її  на дотик і уже не захочеш відпускати...Ось так мене вчив тато, і я урок цей засвоїла добре.Ти був моя перша мрія... А тепер ти – моя остання мрія.

- Амаліє, нам пора! Виходь!!
- Ми готові дати тобі волю, як ти цього хочеш! Навіть надамо тобі будинок і машину але за однієї умови –ми будемо тебе вивчати, і тобі все ж таки вживлять імплантант,але він не буде нести ніякої загрози –це версія спеціально для тебе!
 Крім того, тобі на рахунок надійде  500 тис. опцій і ти зможеш жити не відмовляючи собі ні у чому...А у нас тут багато цікавого – повір!!!   Ніколи! Чуєте, ніколи не стану однією з них.
- Амаліє! Вони самі такі стали...Так, наша вина у тому і є: ми дали їм привід,а сааме– повну забезпеченість і медичний контроль.Але все інше зробили вони...це вони перестали думати..бо все довіряли комп’ютеру...Це вони з часом почали спілкуватись тільки в мережі...Це вони придумали еротичні стимулятори...Це вони користуються послугами онлайн-повій, не маючи сили піти до справжніх, яких залишилось так мало, що на двох руках порахуєш. Ми лише хотіли спростити  розрахункові операції і вберегти здоров’я наших громадян, адже датчики  показували будь-яку хворобу ще в зародковій стадії.Але, як то кажуть, добрими намірами вимощена дорога в пекло.Так що людство само докотилось до цього...та й ми майже такі..лише  найкова діяльністьь і турбота про безпеку країни не зробила з нас федералів таких, як усі. А у них все є..Ні за що не переживають...тому так і сталось... всі потроху зміщаються у віртуальний світ...там тепер цікавіше..Навіть у подорожі із новими стимуляторами ходити почали онлайн, а не наяву..Але уже нічого не зміниш..